Ethnical lobbying is a pressure of an ethnic group on state legislative and executive powers of resident country and / or their ethnic homeland, with a purpose of influencing policy. The author gives an overview of history of Ukrainian lobbying in the United States since 1960s and up to the present time, drawing to the conclusion about the need of mutual steps of Ukraine and its diaspora in the US.
Full text of the article is available below in Ukrainian.
Український лобізм у США: минуле, сучасність, перспективи
Олексій Круподер, Центр політологічних досліджень
Сучасна світова політика дала життя багатьом явищам, існування яких ще на початку ХХ століття було неможливим. Одним з них є так званий етнічний лобізм – тиск етнічної групи на державну законодавчу та виконавчу влади країни проживання і (або) етнічної батьківщини з метою ухвалення вигідних для неї рішень. Його виникнення стало можливим завдяки перетину трьох тенденцій сучасності: демократизації держав світу, зростання національної самосвідомості та активізації міграційних процесів в умовах глобалізації. Батьківщиною етнічного лобізму вважаються США, адже саме там вперше створюється необхідне для даного явища підґрунтя: специфічна система демократії, прийняття закону про лобізм (1946 р.), вихід на політичну арену діаспор.
Перший з відомих випадків етнічного лобіювання мав місце ще у середині ХХ століття і навіть не був усвідомлений самим суб’єктом, тобто самою етнічною групою. Сталося це під час Другої світової війни, коли на зустрічі зі Сталіним та Черчиллем президент США Рузвельт був вимушений просити представників антигітлерівської коаліції не розкривати плани щодо повоєнного статусу Польщі, оскільки для нього вкрай важливою була позиція польської діаспори на президентських виборах 1944 року.
Сьогодні результати лобіювання діаспорами США своїх інтересів стають відомі всьому світові. Так, відомий всім інцидент з Монікою Левінські вважається результатом конфлікту ізраїльського та ірландського лобі. Загальновідомим результатом дій вірменського лобі вважається обговорення в Комітеті палати представників Конгресу США 106-ої резолюції, яка б визнала масові вбивства вірмен Османської імперії в 1915-1923 рр. геноцидом вірменського народу. Не маючи жодного відношення до стратегічних інтересів Сполучених Штатів, це обговорення, більш того, сприяло загостренню відносин США з Туреччиною.
На сьогоднішній день можна констатувати, що зазначені умови розвитку етнічного лобі в США дали консолідованим етнічним групам Сполучених Штатів можливості, обмежити які на сьогоднішній день може лише їх чисельність та рівень організованості. Так, найпотужнішому, єврейському, лобі в США вдалося фактично пролобіювати створення держави Ізраїль. Завдяки зусиллям другого за потужністю в США вірменського лобі Вірменія щороку отримує $200 млн. фінансової допомоги, а невизнана світом Нагірно-Карабаська республіка - $20 млн. Крім представників зазначених етносів в межах Сполучених Штатів проживають представники інших «світових» діаспор, кожна з яких має свої лобістські структури. Українська діаспора не є виключенням.
Свого часу позиції українського етнічного лобі (організацій Українська національна інформаційна служба (UNIS), Смолоскип, Пролог, Американці за права людини в Україні (AHRU) та ін.) в Сполучених Штатах були більш ніж стійкими. У 1964 році президент Ейзенхауер відкрив у Вашингтоні монумент Кобзареві. Ця подія дотепер уважається найбільшою перемогою українських лобістів у США. За часів же президентства Ніксона українське лобі взагалі було другим найсильнішим, найкраще організованим лобі в Вашингтоні після єврейського.
Щодо безпосереднього зв’язку представників українського лобі зі своєю батьківщиною, то слід зазначити внесок нашої діаспори в отримання Україною незалежності. В результаті дій її лобістських структур США одними з перших визнали незалежність України. Та з часом відносини між українською діаспорою та політичною елітою незалежної України охололи. З одного боку це було обумовлене невиправданими надіями влади України на суттєву допомогу (в тому числі матеріальну) від західної діаспори,а з іншого – незадоволенням діаспори з приводу ігнорування її порад та рекомендацій.
Разом з тим, з 1994 року почалося катастрофічне падіння впливу українських діаспорних організацій в США. У статті «Хто і як працює в Америці на Україну», опублікованій у 2005 р., автори Тарас Кузьо та Орест Дейчаківський, вивчаючи вплив українського лобі в США, прийшли до висновку, що «українське лобі скоріше мертве, ніж живе». З одного боку така ситуація пояснюється поступовою асиміляцією представників української діаспори, а з іншого – боротьбою за владу в українських діаспорних організаціях. Крім того, з приходом до влади команди Л. Кучми, більшість представників української діаспори відмовилася від лобіювання інтересів України, не сприймаючи встановленого режиму, та сконцентрували увагу виключно на внутрішніх діаспорних проблемах.
Покращення відносин між українською діаспорою та її етнічною батьківщиною почалося з подій помаранчевої революції та обрання Президентом України прозахідного кандидата Віктора Ющенко. Позитивну роль у цьому сенсі відіграли також знайомства дружини Президента, яка сама є представницею української діаспори. В результаті за період 2005-2007 років вперше за багато років можна було спостерігати систематичні дії українського лобі в США, які узгоджені з українською владою. Ядром діючого на сьогоднішній день українського лобі вважають «Коаліцію за стабільність і демократію в Україні». Ця Коаліція стала логічним продовженням «Коаліції за скасування Поправки Джексона-Веніка», діяльність якої досягла своєї мети в березні 2006. Крім того, існує так званий Українсько-американський Кокус. Це неформальне об’єднання декількох десятків американських конгресменів, в основному, неукраїнського походження, що лобіює інтереси України у вищих ешелонах влади США.
Разом з тим, актуалізований останнім часом регіональний розкол українських політичних еліт продемонстрував ще одну проблему у відносинах України зі своєю західною діаспорною спільнотою. Превалювання в ній вихідців з Західної України за умов приходу до влади представників «ворожої еліти» робить неможливим конструктивну взаємодію діаспори з Українською державою. Наслідки цього проявляються як в ігноруванні візитів до США державних діячів «неприйнятного» формату (заклик чиказької «Помаранчевої хвилі» до бойкотування візиту до Штатів прем’єр-міністра В.Януковича у 2006 р.), так і в куди більш деструктивних для України діях. Найбільш яскравий приклад останнього – так звана «русинська проблема», яку активно роздмухують деякі представники української діаспори.
В умовах що склалися для закріплення позитивних тенденцій у відносинах із заокеанською діаспорою, Києву необхідно було б здійснити ряд заходів. Зокрема, закріпити в законодавчому порядку та реально реалізовувати механізм захисту прав зарубіжного українства на задоволення духовно-культурних потреб, зробити перші кроки в активації зв’язків українського бізнесу з лобістськими організаціями діаспори. Сама ж діаспора повинна відмовитися від однозначного політичного окрасу, стати діаспорою всієї України.
Взаємовідносини Української держави та її діаспори в США повинні вибудовуватися на партнерських засадах, без намагання диктувати умови. Лише тоді український етнічний лобізм в Сполучених Штатах стане успішною та взаємовигідною справою.
| 
